Тіні Гардаріки. Активний відпочинок

          Погода була казкової. Щоб багато не писати, краще дивіться фото >>

     Чернелиця, Скала, Сидорів, десятки інших давніх містечок – на всіх одна біда – сучасне населення. Ну не має воно сантиметрів до давньої культури.
     Період форсованого руйнування архітектурних пам’яток (на корівники, дороги, просто з розваги) перейшов в затяжну фазу – тепер головні вороги – дощ, перепади температур, ембіцили „тут був Вася ” з маркерами.

     В сидорівському костелі в радянські часи ззорганізували склад. Люди пам’ятають давню споруду зерносховищем. Особливо вшановувати зерносховища якось не прийнято.

     Склад-костел був шкаредно поштукатуреним – шматки того вапняного сурогату зараз постійно відвалюються – і з під них з’являються давні фрески. Нам пощастило віднайти хрест, що його наносить єпископ під час посвячення храму – і під ним ще і ще давніших хрестів.

     Зверніть увагу на ось цю фреску – або ж то Всевидюче Око Господа, .. але ж в піраміді верхівка зрізана –  розумієте, про що може йтися мова?

     Що чекає на Сидорів? Заглянемо в казковий палантир.
     .. бачу доглянутий монастир – там, де зараз руїни проборства. Ченці проводять екскурсії вгодованим туристам. На схилах фортечного пагорба пасуться спеціально запрошені сидорові кози. Стадіон, що поруч костелу, приймає матч сидорівського „Бровара” та „Манчестер Юнайтед ” Генделик „у Калиновських” – шашлики по 60 грн\100грам, усміхнена шинкарочка.. життя кличе, і ключ висить на третьому цвяшку зліва.....

     Поляків в Сидорові немає… не кажіть – поки ми прибирали, зовсім п’яний чолов’яга , стверджував, що він також поляк. „Я не поляк ”- кажу „То чого ж костел прибираєте?” Справді, для чого?
     Профільне міністерство.. ні, їхня діяльність схожа на „мама, я хочу стати космонавтом/юристом/гінекологом.” Це про їхній „Ми розвиваємо туризм в області” – все на тому ж рівні, що в малої дитини в підготовчій групі.
     Окрім ресурсів, треба мати ще й поняття, що з ними робити. А лялякати ми також вміємо.

     То що чекає на Сидорів у майбутньому?
     a) доля туристичного осередку
     б) кілька купок жалюгідного каміння

     Печери Тернопільщини активно досліджуються спелеологами, починаючи з початку 60-их. Грандіозні лабіринти в гіпсових товщах радянським вченим-карстологам на той час важко не те що досліджувати, а й уявити - такі системи раніше не були відомими людині. У суперечці кувалдометр-мензурка завжди перемагає перша. Віра в „звідти дуло минулої суботи” перетворила „безперспективний” карстовий регіон на один з найцікавіших у світі.

     Великі (більше 2 км) печери Тернопільщини є зачиненими. Збереження підземного середовища і, власне, самих дверей, від тотального нашестя „томсоєрівських” туристів - справа спелеоклубів, історично найближчих до дослідження печери. І захищають вони не тільки печери від туристів, а й самих туристів від можливості здійснити мандрівку „туди” (але не „назад”). Синтез нездорової краєзнавчості + тотальна відсутність спеціальних навиків може перетворити Вас на туристичну атракцію – Кістяк Довбуша, або Череп Северина Наливайка.

     Угринська печера. Залізти в її середину може будь-хто. Хочете кристалів на сувеніри? Не знаю не знаю - практично все вже по „приватних колекціях” - печера порубцьована слідами варварських рубок „юннатів”. З великої колонії кажанів, що мешкала колись у вхідному залі, залишилося двоє Myotis myotis – хіба юридична адреса колонії. І причиною цьому – не глобальне потепління. В Угриньці ви навіть не відчуєте специфічної печерної атмосфери. Печера тьмяна, безколірна і вже майже нежива…
 

Більше фото >>

     По що люди ходять до печер? Голосно сказано – ходять: бабраються в калюжах рідкої багнюки, залишають клапті комбезів на шкуродерках, отримуючи за це, окрім купи вражень, хіба болячки в суглобах.
     Поглянувши на все це збочення через призму шкелець дядечка Зиґмунда – і мотивація, прагнення та майбуття проступають до нас, мов силует крізь мокру кофтину.

     Власне, „печера” – символ жіночого начала. Більшість спелеологів (не плутати зі спелеотусовкою) – чоловіки. Доведено статистикою.
     Людина починає кар’єру спелеолога = їй не вистарчає уваги прекрасного жіноцтва
                            Аксіома? Ні, але… І зворотнє твердження –
     Покидають спелеологію переважно, вже обладнавши особисте життя
                     часто за рахунок відлучення зі спелеотусовки найкращих кадриць.

     Шановний опоненте?

     Є у мене товариш - і одружений, і спелеолог такий, що розступіться люди, свиня лізе..
Ха! Тріщить по швах теорія..?

     Справді, пов’язування себе з 1 (однією) кобітою є характерним для основи суспільної моралі кількох стрижневих для людства філософських течій.. того ж християнства. В той же час Коран говорить інакше…
     Повніше попередні твердження будуть квінтесенційовані так:
     Слабкодухих - вистарчає лишень на заняття чимось одним. Справжні ж, багатогранні „shine krazy diamond” – чудово справуються на двох фронтах. Хай б’є життя через край.
     Це не перечить законодавству. І обраниця думає, що все пучком…

     ..і так само смак на печери у кожного різний.. Когось влаштовують широкі і об’ємні, хтось - в захваті від вузьких місць…

                           Печера Гострі Говди. Розглянемо.
     Невеличка, компактна. Всі принади, що повинні бути в гіпсової печери – на місці. Кристали – не хрестоматійно великі, що на них треба пялитися, а такої характерної привабливої форми.. Додатковий бонус - щоб їх побачити, не треба заходити надто далеко - все поруч.
     Стосовно перспективності – щоб добитися результату - треба багато працювати. Лазити, шклявитися – просто так, на дурняк, до сокровенного (нових лабіринтів) вас ніхто не допустить.
     Чи варто братися до такої печери? Я б сказав, що так, але то я - а то ви.

                              Зі збірника* „спелеологія очицями Фройда”

*Неіснуючий, але може б то за нього взятися?
 

     ...Кажуть, давні люди почали бачити Місяць якихось 10 тисяч років …тому (і не )тому.. що раніше недобачали, або неспроможні були його побачити.. його просто ще не було. ..і коли гравітаційне поле землі завершило загарбання небесного тіла, 48- годинний добовий цикл скоротився удвічі...
     Може, стосовно, місяця все було й не так, але те, що природній цикл людини довший за загальноприйнятий, відомо достеменно. Доведено у серйозних наукових працях (то я не про себе).
     Для експерименту візьмемо печеру Млинки. То вам не якась вертикальна змокла шахта, де організм постійно перебуває „в шокови”. На Підземному базовому таборі (ПБЛі) спелеологу тут комфортно. Настільки, що пересувається він по ньому в кімнатних шльопанцях. Організм поводиться тут так, як йому природно. Що нас і цікавить.

     Спелеологія. Це не спорт, тут немає обов’язкового завдання кудись залізти. Принаймні, в спелеології горизонтальній. Ніхто нікуди не поспішає. І біологічний годинник збивається. Це менш відчутно, коли ви махаєте лопатою. Фізичне зморення покладе вас у спальник за час, аналогічний звиклому на поверхні. Хіба ви зовсім Котигорошко. Інша справа - топозйомка.
     Як виглядає робочий день підземного картографа?

     Нехай наш піддослідний дуже виконавчий і прокинувся о 8.00 . То вже – казка, але хай буде. Три години – збори до трудового будня. У місті вам до роботи їхати годину-півтори? В печері та ж історія. Тільки не їхати, а лізти, карячитись, розпиратись… кажете, що у вашій маршрутці не краще..?...
     На що схожий сам процес топозйомки? То коли вам під стіл олівець закотився, і ви його шукаєте, відповідаючи при цьому на важливий дзвінок – є певні риси подібності.
     Робочий день, 10 годин.(обід включено), завершився. Назад– тією ж маршруткою, 24.00 – ви вдома. Спатки? Вже, і всі копійки в здачі на додачу. Камеральна обробка даних.
     03-00 – ви з червоними очицями кидаєте пошматовану міліметровку з думкою доробити все завтра. (шляк би го трафив).

     Напарник нашого об’єкта спочатку загодився готувати вечерю, потім - вирішив трохи поспівати пісень з браттями біля вогн… бр, пальника, і трошки затримався…

     Наступного дня на роботу вийшли в кращому випадку о 15.00. А швидше за все - не раніше 17.00. Через день - ще пізніше. Накопичується втома.
     За кілька днів такого життя перед ствердною відповіддю – 11 зараз чи 23, ви міцно подумаєте...

     Втім, Млинки не настільки ізольовані від зовнішніх впливів, щоб претендувати на таку вже повну ізоляцію від них. В близьких до схилу потічка Млинки частинах печери відчувається відлига - активніше капає вода. (значить, тепло, день). Так є в СТП, Глобальному.

     Глобальний район залягає відносно близько до поверхні. Тут подекуди можна зустріти корінці рослин ! (міську, тут не вори, бо мені твій трактор гуде). Весь величезний лабіринт район розтягнувся вздовж відкритого борту печери.. Колись, мабуть, тут був ще один вхід. Про що ще можна подумати, знайшовши в щілині дбайливо схований горіх? Хіба на білку з „Льодовикового періоду”…

Більше фото >>

     1227 рік. Народжується перша згадка про Кременець. Життєдайний крик лунає довколицями.
     1427 рік. Поштуркавшись наостанок ноженятами, з’являється на світ Божий Чортків.

     Перше, що впало в очі в Кременці –1227рік. Перша згадка.200років старіше Чорткова. Почав перебирати у голові подібності цих двох міст .. та вони ж геть подібні, немов курчата після дощу. Так от.

    Населення.27 тис. Чорткова проти 22 тис. кременецьких.
    Віддаль від Тернополя, як головного утримувача цивілізації в області– 72 проти 65 км.

     Чортків залягає між крутосхилом серетецьких стінок, Кременець – в долині невисоких, проте гір. Принципових відмінностей рельєфу оком неспеціаліста не відмічено.
     Історичний центр і нинішні райони є виокремленими в обох містах.

     Чортківський костел св. Станіслава і кременецький Єзуїтський колегіум – серед найвизначніших архітектурних споруд Тернопілля.

     Гора-домінанта.Бона з фортецею – символ Кременця, одна з туристичних зваб міста. Звідси – чудова панорама на довколиці, десь вдалині видніється „святий град Почаїв”
     У Чорткові є і фортеця, і гора. Вигнанська. Тільки от фортеця не на горі, а під нею. Зі старечих стін відкривається панорама на стару хімчистку та резервний корпус 6-ї школи. Чудово проглядається (і відчувається ) туалет, що ондечки поряд. Трішки поодаль – „свята Михайлівська церква”. Чи є фортеця цікавою для туриста? Хіба зранку, коли він ще ґрунтовно не прокинувся…

     - зате в Чорткові дерев’яні церкви не пофарбовані біло-блакитним.
       - зате у Кременці зберігся старовинний кіркут.

     і всюди так важко знайти сміттєву урну на вулиці...

     - а у Чорткові є повноцінна річка.
       - а кременецька не зветься Серетом.
       - а у вас немає ратуші.
       - а на вашій годинник ніби ходить.

     і вони кинулися видирати одне одному очі і здіймати маківку томагавками…

     Ви прагнете відвідати печеру. Втілити бажання в обриси мандрівки можна :
     (Варіант – „через турфірму” одразу відкидаємо як неідейний)

     1. Знайти на місці протоптану стежку, і, слідами, таких, як ви, пошуковців дійти до жаданого об’єкту.
     Недолік – ваші попередники мали таке ж туманне уявлення про координати печери, що і ви, і натоптали багато і в різні боки.

     2. Спитатися в місцевих жителів – і, внаслідок їхньої надмірної гостинності, не тільки не потрапити до печери, а й одружитися і померти від цирозу печінки.
     Недолік – мабуть, не варто все таки.

     3. GPS. Як є поєднання навичок користувача та адекватні координати – хороший варіант.
     Недолік – вартість приладу і генетична упередженість до всіх, хто каже йти Наступна сторінка, коли вам хочеться в інший бік.

     4. Інтуїтивно. Не завжди проходить. Свого часу я спробував застосувати цей метод в Одаєві.
     Печера знайшлася – починалася вона довгою горизонтальною повзухою.. о, тросові петлі ”Мабуть, кріплення для шнурків, має бути вертикалка” – подумав я, і при повному обмундируванні, пристрахований через блок, поліз всередину… все, як книжка вчить.. тільки те, що вниз головою.
     „ішак би то нюхав, Юрка, витягуй, то ж лисяча нора.”
     Недоліки – лиси бувають кусючими..

     5. Ви йдете до печери за товаришами, що вже мали трафунок в ній побувати.


     У Кременці ми скористалися методом № 5. Місцеві печери – поміж Дивичих скель поблизу міста. Скелі – борт пласту неогенового піщаника; від нього під час самоліквідації льодовика відшматувало величезні брили – і вони склали собою майже лабіринт. Тут можна меланхолійно блукати – або з несамовитим криком видиратися на верхівку окремих бердів. Особливо смакує заняття у січні.
     Тут багато гротів, ніш. Є кілька повноцінних печер. Найцікавіші з них спелеологи запорпали ще в 60-их. Для консервації. Особливого кілометражу тут бути не може, а печера збережеться.
     Печери зовсім нехарактерної морфології – десь щось обвалилося, трісло, вимилося – хто ж так будує? Можуть мати кілька входів. Тут все сповнене іншості – це робить їх особливими.
     Взимку тут можна побачити химерних льодових кристалів. І не конче в Кунгурську льодову їхати.
     p.s. нехай тим, хто сипле сміття до печер – волосся на язиці замножиться.

     Катакомби. Виникли в час активної розбудови історичного центру міста. Широкі ходи, з характерними забутовками і підпорними колонами, з долівкою, вкритою піском. Уявна довжина – 1 км. Помічений один підковоніс. Активно засмічуються любителями вмісту шкляних та пластикових пляшок і пачечок для супутніх продовольчих товарів.

     Дякуємо нашим кременецьким камрадам за проведену екскурсію. Валерію, твого павука я не забуду ніколи.

Фото учасниів >>

     Старий рік ми випроваджували на колибі під Кукулом. Задовго до Першого довкола колиби зайняли кругову оборону наші волонтери, разом з тим готуючи її до вторгнення базового контингенту.
     30 ввечері Великий Говерлян явився до нас вперше. Він понад усе прагнув здаватися струйовим чуваком – навіть, якщо він десь не був, то принаймні збоку лежав. Ось і завтра - вони йтимуть на Говерлу.
     Йойой Боже, а що це у вас за спорядження? Фі, яка гидота…

     Наступного дня шановний пан звернувся до нас з пропозицією пожичити йому теплого спальника, бо букови, що вказують екстрім, на його спальнику виявилися не тої кратності...
     .. а може у вас є позичити лижні палиці?
     .. а де моя ліва рукавиця? Може, в вас…
     З під Кукула до Говерли не найближча дорога. Втім, стрілки годинника завалилися трохи поза другу, коли Великий Говерлян нарешті випхався з колиби..

     Двох дівчат залишили зовсім саменьких.. Що б було, коли б до них в гості завітав голодний карпатський медвіть?

     Між тим, його напарник не так щоб вже й горів бажанням дертися на Говерлу… шкода його - майже спокусився нашою пічкою, чаєм, обіцяв зайти через день..
     .. більше ми його не бачили… Говерлян покинув його „кілометрах в трьох від Заросляка” з високою температурою і вночі.. роби що хочеш, десь поміж ялинок там є і дорога на Заросляк.
     Коли Говерлян повернувся (віддати палиці), і щось там „вєщав” про справжній гикстрім своєї акції – це виглядало жалюгідним.
     До питання безпеки зимових походів – як обмежити телепням доступ в зимові гори?